Село моє, для мене ти єдине 

  Села, як і люди, мають свої біографії. У кожного вона своя. Цього року виповнилось 625 років із дня заснування нашого села.

  А починалося все з того, що був тут ліс.

А в нім – барлоги.

Ведмеді в лісі проживали,

На них мисливці полювали.

   Один боярин заблукав,

   В ведмежім лігві ночував.

   Ліс годував, а жив в барлозі…

   Друзі знайшли його невдовзі.

Схотіли хату збудувати,

Нове село тут заснувати.

Село Берлогами назвалось

Із цього все і починалось.

   Всі люди дружно працювали,

   Сади садили, збіжжя жали.

   А що вже груші «хвостички» вродили,

   То берложан так назавжди і охрестили.

  Кожне село має свої історичні пам’ятки, які дорогі серцю кожної людини. Є вони і у нас.

   Нашій старенькій церкві виповнилось 350 років. А ще вона особлива тим, що у ній знаходиться старовинна ікона Божої Матері. 

  Минали дні, роки минали.

В Берлогах жили, працювали.

Надумали церковцю свою мати,

У рідному селі побудувати.

   Та скрутно жили берложани,

   Великих статків ще не мали.

   На будівництво треба гроші…

   Ну, що робить? Де взяти кошти?

А у сусідньому селі

Були вже церковці, аж дві.

В одній, новій, служби справляли.

Старенька ж церква пустувала.

   І вирішили громадяни

   Її віддати берложанам.

   Хай Божий Храм цей розберуть,

   В своє село перенесуть.

Хай покладуть в святому місці,

Ісусу моляться й Пречистій.

На раді так постановили.

Що тут чекать? Так і зробили.

   Радіють жителі Берлогів,

   Що будуть мати Храм  Господній.

   Не позичати їм охоти,

   Взялись швиденько до роботи.

Дорога хоч була не близька,

І на завді була річка,

Та люди дружно, без упину,

Несли церковцю по частинах.

   А біля Лімниці присівши,

   Хвилину-другу відпочивши,

   Священну ношу знову брали

   І у Берлоги вирушали.

 Робота швидко просувалась,

І до кінця вже наближалась.

Ще залишилось взяти дзвони,

Й перенести Святі Ікони.

   Одної днини, по неділі

   Незвична сталася подія.

   Про неї треба пам’ятати,

   Онукам – дітям передати.

Села Берлогів житель славний,

Йому імення Петро Лаврів,

Переносив, долав утому

Святої Матері ікону.

 Та біля річки сів на мить,

   Аби хоч трохи відпочить.

   Той образ на траву поклав,

   Молитву тихо він шептав.

Коли піднявсь, щоб далі йти,

Не зміг Ікону віднайти.

Хвилину тому ще лежала…

Він зрозумів – це диво сталось.

   Що ж діяти? Яке нещастя!

   Ікону ж цю не можна класти.

   Піду на старе місце я,

   Там, може, Матінка Свята.

І чоловік назад пішов,

У церкві образ віднайшов.

Додому йшов вже безупинно

І ношу ніс дорогоцінну.

   Прийшов в Берлоги через ліс,

   На пагорб Пригора він зліз.

   Де образ на землі поклав,

   Там Храм Господній виростав.

Донині там дорослі й діти

Приходять Господу молитись.

Пречистій славу й честь возносять,

Заступництва у неї просять.

А в центрі біля джерела,

Як диво див, капличка розцвіла.

З-під неї щедро витіка

Вода цілюща та свята.

 У селі, на роздоріжжі,

Де росте трава,

Б’є криничка-студеничка.

В ній вода жива..

   Про її цілющу силу

   Знали всі давно.

   Люди здавна полюбили

   Чисте джерело.

І у засуху, і в спеку,

Хоч би як було,

Не вмирало, клекотіло

Славне джерело.

    Слава про святу водицю

   Линула до хмар.

   Берложани розуміли,

   То – Господній дар.

Віднедавна на тім місці,

Де водиці плин,

Оселилась найсвятіша

Із усіх родин.

   Там Марія в Бога молить

   Многі нам літа.

   А Ісус благословляє

   Воду на життя.

Із давен і аж донині

Господом дано.

Б’є ключем життя з криниці

Людям на добро.

  Приїжджають і приходять

   Із усіх усюд.

   П’ють життя з криниці люди,

   Святу воду п’ють.

З ініціативи отця Степана Дерена жителі села Берлоги власними силами побудували новий Храм Божий